З 3 по 7 жовтня у Запоріжжі відбувся IV Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок «Лялькова Веселка», на який з’їхалося дванадцять професійних колективів різних форм власності (директор фестивалю – заслужений працівник культури України А. Колб).

«Вас вітає Пеннівайз!» Прозивним ім’я цього кінгівського клоуна, який заманює маленьких дітей, могло цілком стати на IV Всеукраїнському фестивалі театрів ляльок «Лялькова Веселка» у Запоріжжі (3-7 жовтня 2016 р.). Адже саме тут було офіційно визначено і зафіксовано новий для України ляльковий тренд. На відміну від звичних, «безпрограшних» реалістичних ляльок (хіба зовсім трохи стилізованих) до кола кращих, завдяки поважному дитячо-юнацькому журі, увійшли ляльки Каріни Чепурної з Черкас. «Це єдиний художник, який розуміє, що потрібно дітям» - так сказали про неї самі діти й протягом дня запекло сперечалися, якій з вистав Каріни, Дніпровській («Казка зустрічей і розставань») чи Черкаській («Чарівна скрипочка») віддати першість. Після детальних обговорень вистав прискіпливими та досвідченими студійцями (керівник студії – режисер-постановник Запорізького обласного театру ляльок – М. Власова), які й стали цим неупередженим і відвертим журі, вже серйозно озброєним арсеналом таких категорій як, наприклад, «сценографія» чи «метафора», розумієш, чого вартують безкінечні апеляції до «дитячого розуміння» (чи «нерозуміння») мистецтва, лякання термінами «психологія», «дитяча психологія» чи «психологія сприйняття дитини», за якими власне не стоїть жодних конкретики та фактажу, а лише власні уподобання й забобони тих, хто апелює.

Фестиваль одразу заявив про основну тенденцію, що розділила афішу на дві групи вистав. Розпочавшись з новоствореного у Запорізькому ляльковому «Маленького принца» (який став для театру творчим викликом і, очевидно, поглибив відстань між заяложеними традиціями нещодавнього минулого), несподівано продовжився злощасним «Букою» кропивничан, що немов одвічний чортик з табакерки висовує свої ріжки там, де мова заходить про комерційний успіх театру. Правда й те, що така мова заходить у компанії з неодмінним «бонусом», а саме – тезою про примітивізацію художнього рішення, яка у свою чергу заносить дамоклова меча над доцільністю існування державних театрів, адже із завданнями аніматорів сьогодні успішно справляються театри приватні, що не потребують дотацій і, навіть, у своїй творчості зуміли піднятися на значно вищий щабель.

До честі офіційного Журі фестивалю (про яке ще мови не було), треба сказати, що у претенденти на основні нагороди потрапили вистави цьогорічні, майже прем’єрні, і, навіть, з «легким натяком на експеримент». Бо все ж у переважній більшості, синдром «Буки» – вистави, що витримала вже тисячі постановок на всіх лялькових сценах без жодного провалу, але більше таки тяжіє до ремесла аніматорів, ніж, власне, мистецтва лялькарів, став надто відчутним. Майже таким відчутним, як і страх перед помилкою, перед несподіваним художнім рішенням, перед творчим «хуліганством», таким необхідним і виправданим для живого театрального пошуку. Цей страх носився у повітрі, відчувався фізично, як шепіт Пеннівайза, заманював у глухі кути стандартних сценографічних конструкцій – з точки зору мистецької виразності – «ніяких», до трясовини акторської старанності, що підміняла живе існування, до сухих хащ очікуваної очевидності режисерських ходів.

Власне, ось коли треба залучати психологів.

І попри все, фестиваль відбувся. Відбувся як Фестиваль, як ярмарок нових ідей, як майданчик, де завирували різні думки і суперечки, де зіткнулися старі й нові тенденції, і кожна знайшла своїх прихильників. І це також надало наснаги визначити переможців.

Вистави двох українських режисерів Олександра Куцика («Коза-Дереза», Львів) і Сергія Брижаня («Пан Коцький», Рівне та «Кіт у Чоботях», Херсон) визначали невичерпна скрупульозність і творча фантазія у розробках сцен, епізодів, найдрібніших дієвих моментів. Власне, за цією ознакою і можна упізнати справжнього майстра. Хоча вистава рівнян виглядала ветераном української сцени, її мистецька цінність не вичерпувалася згаданим режисерським професіоналізмом. Поставлена свого часу, а саме в роки шаленого дефіциту української драматургії, вкотре нагадала, що для її деактуалізації умови поки що не настали. Адже небагатьом театрам вдається вирватися із зачаклованого кола «накатаних» п’єс, які у свою чергу тягнуть художні рішення вистав до естетик і світоглядів минулих десятиліть.

Вистава херсонців не змогла по-доброму «надурити» професіоналів, видаючи виробничо-необхідну стриманість декорацій і акторського вбрання за такий собі мистецький «середньовічний аскетизм». Конфлікт між розкішшю і розлогістю сюжету та явною нестачею виразних засобів створили ефект затягнутості дійства в цілому.

На тлі цих двох вистав, «Коза-Дереза» львів’ян виглядала просто таки презентаційним шедевром – з танцями і піснями, щоправда не «вживу», стилізована під яскраву народну образотворчість, явно потребувала антракту. Хоча, у випадку «Кози» нестачу сценічної дії легко було сплутати з її

надлишком. Згадана ж презентаційність, у тому числі й у акторській подачі, суттєво тим-таки акторам і заважала, «оздоблюючи» їх сценічне існування ходульністю і псевдо-пафосом. Тим цінніше зусилля виконавців, які зуміли обійти подібні пастки та створити по-справжньому живі й захопливі образи. До них, у першу чергу, належить сама головна героїня у виконанні Ірини Остюк, яка явно продемонструвала, що то є таке – акторська харизма. Акторка приковувала увагу глядача від першої до останньої хвилини, розсіюючи усі сумніви, щодо життєздатності сучасного театру. Думка про перемогу у номінації «Краща жіноча роль» у обох Журі співпала. А ще у нагородну скарбничку львів’ян додалися дипломи за «Кращу режисуру» (О. Куцик) та виконавську майстерність (І. Макаришин).

До складу офіційного Журі увійшли цього разу представники усіх колективів-учасників, обтяжені званнями актори, художники, режисери, перетворивши, таким чином, звичайні засідання у своєрідні творчі лабораторії з обговорення нагальних мистецьких проблем. Безпосереднє наближення членів Журі і до реальних щоденних пошуків і до своїх колективів, зробило його роботу принципово більш відкритою, і сподіваємося, плідною.

Деякі вистави фестивалю, безумовно, були далекими від досконалості, але ті колективи, які подолали психологічний бар’єр і наважилися після довгих років «простою» нині явити свої доробки, порадували динамікою здобутків. Житомиряни поправу можуть пишатися своєю «Язикатою Хвеською». Народжена саме в цьому театрі, на невідкритому досі драматургічному матеріалі, вистава режисера і художника Андрія Солоняка являла такий собі наївний і щирий мікс самодіяльності (або несвідомої стилізації під неї) і професійних перлинок. Конструктивні особливості декорацій дозволяли включити до кола виразних засобів яскраві матеріалізовані метафори, а епізодична роль Економа стала зразковим злиттям виконавського таланту актора Руслана Прокопчука і пластичних особливостей ляльки. Взагалі, ляльки з «Язикатої Хвеськи» приглянулися офіційному Журі найбільше, так само як і сценографія найбільше зацікавила Журі дитяче.

Вінницький театр ляльок «Золотий ключик» попри всі регалії і попередні нагороди у презентованій «Принцесі стрибунці» того ж режисера повернувся до своєї давньої традиції добротної ілюстрації. Акторський ансамбль вистави, не переобтяжуючи сценічну дію «другим планом», досить якісно впорався з маріонеткою, рівно як і з донесенням через неї тексту до глядачів. Правда, деякі прориви у площину яскравого лицедійства були відчутні у коротеньких «живих» інтермедійних сценках, особливо, у манері

актора Сергія Бабельчука, якому це, зрештою, не завадило отримати головний приз дитячого Журі за майстерне володіння лялькою та диплом за виконавську майстерність від корифеїв.

Власне, акцентуючи на акторських роботах фестивалю, Журі зуміло розгледіти паростки справжнього виконавського мистецтва у кожного з представлених колективів. У вже згадуваній «Буці» кропивничан такою знахідкою стала робота актора М. Борисова (диплом «За кращу епізодичну роль та диплом колективу «За інтерактивний контакт з глядачем»). Як сказав би той самий Пеннівайз, – творчістю можна займатися навіть на пласі.

У херсонців впадала в око елегантна і точна робота молодого актора М. Животова (Кіт у чоботях), яка цілком гармонійно вписалася у загальний, роками відпрацьований ансамбль виконавців (диплом Журі «За кращу чоловічу роль»).

А рівняни порадували своєрідним дебютом в особі В. Подольця (Кіт). Особливістю цієї роботи стало точне відчуття актором жанрової специфіки комічної опери, з урахуванням того, що більшість сценічного часу вистави відводилося під спів вживу. Власне, міцна співоча команда рівнян стала беззаперечним приводом для диплому «За кращий співочий акторський ансамбль».

А О. Глумов, режисер і виконавець головної ролі у «Казці зустрічей і розставань» з Дніпровського міського театру ляльок намагався вразити навичками міма як дитячу так і дорослу публіку. Якщо у першому випадку це вдалося, то у другому – аж ніяк ні. Заявлений ним прийом пантоміми протримався рівно п’ять хвилин, а потім наче завис у повітрі, поступившись місцем звичайному «реалістичному театрові», у якому головним завданням постановників стало технічне «розкидання» п’єси з шести-семи персонажів на двох акторів. За таким утилітарним завданням загубилися і «зустрічі» і «розставання», заявлені у назві. Попри те, простір існування акторів, сповнений мовчазних чудернацьких істот, колізії сюжету, небанальний набір персонажів, непідробна щирість і доброта виконавців створили якусь особливо-незвичну протяжність вистави у часі, зрештою, зачарували дитячу частину Журі й дозволили дійти до фіналу в номінації «За кращу виставу», а виконавцю отримати диплом «За кращу чоловічу роль».

Запорізький обласний театр ляльок шляхетно виключив себе з конкурсної програми фестивалю, але їх «Маленький принц» вартий розмови. Режисер О. Лубенець пішов шляхом прозорості і простоти. Обраний ним режисерський прийом цілком у дусі позиції Мішеля Вінавера, а саме, про «надлишок режисури», що викривлює безпосереднє сприйняття п’єси глядачем. Вистава запорожців вийшла напрочуд незамуленою, сюжет – чітко

розкладеним «по поличкам», з усіма, однак, небезпеками такого прийому, коли актор лишається сам на сам і з текстом, і з публікою. Окрім низки характерних типажів, створених досвідченою трупою, запам’ятався образ Маленького принца, живий нерв молодої акторки С. Волтової, що бився у чорному просторі «чорного-таки кабінету», напрочуд природно озвучуючи і виплескуючи назовні екзистенційні сентенції Екзюпері. Не встоявши у цьому випадку перед спокусою диплому «За виконавську майстерність», Журі, крім того, знайшло можливим нагородити і відомого композитора І. Гайденка «За краще музичне оформлення вистави».

Приватні театри ляльок не вперше з’являються у фестивальних програмках України, і мистецький рівень деяких з них здатен сьогодні конкурувати з театрами державними. У Запоріжжі таким прикладом став театр «ПараШут» з Києва. Насичене дійство «Про велику мрію» за Д. Біссетом, запропоноване публіці, включало новітню драматургію, де персонажі спілкувалися із власною уявою по телефону, безліч дотепних лялькових прийомів, які стилістично у чомусь тяжіли до номерів паризьких кабаре, вправну виконавську майстерність і багато-багато справжнього натхнення. Стихія такої творчої свободи, свободи не просто акторської, а саме авторської, бо виконавці вистави були водночас і її креаторами, творцями, імпонувала значно більше за консерватизм, скутість і майже агресивність декотрих у питанні «не можу поступитися принципами» та давала хороший поштовх початківцям віднайдення власної дороги в мистецтві. Результат – дипломи «За кращу жіночу роль ІІ плану» акторці та драматургу В. Топчій, та «За кращу виставу» (режисер, виконавець та директор театру – Я. Завгородній).

А от дитяче Журі вирішило інакше. Чорно-біла «Чарівна скрипочка» черкащан стала кращою з великим відривом. Чому? Фріковість ляльок, задана художником і, начебто, модна у даний час? Годі шукати простої відповіді. Усе разом – і відчуття Часу творцями і акторами, і відчуття один одного у порожнечі сцени, і співпраця з Її величністю – Тишею… А ще – давно забуті елементи: атмосфера, самоіронія, таємниче чарівне світло, темп і ритм… І музика! У якій сплелися Жак Оффенбах з його пекельним галопом, Чарлі Чаплін, треки «ужастіків» і лірика з «Привида опери»… І костюми! І ляльки! І актори! І все ще раз по колу… Повезло акторці М. Ребяковій з її тендітним Равликом – диплом «За виконавську майстерність» і художнику К. Чепурній – «За кращу сценографію».

І, на завершення, про один тривожний симптом. Майже всі театри, окрім Запорізького, Черкаського і, частково, Львівського дружно відмовилися від світлової партитури і провели свої вистави на зразково-

показовому ядучо-білому світлі, чим зробили потужний крок у бік самодіяльно-клубного мистецтва, якщо останнє вважати за таке.

Що це? Клоун Пеннівайз прокидається і знову нагадує про себе? Він лякає і страх перед ним, перед невідомим (бодай, можливо, і прекрасним) змушує дорослих людей до спрощених оцінок і пояснень, до однозначності дії, однозначності характеру, однозначності простору, які не сумісні з мистецтвом. Бо мистецтво не терпить однозначності, не терпить ярликів. Можливо цей заряд інакшості, проникнення у таїну вдалося цього разу донести черкаським акторам, зачарувавши і змусивши усіх на єдиному подиху дивитися свою «Чарівну скрипочку». Дивитися і слухати велику таїну мистецтва.

 

Голова журі фестивалю,

заслужений діяч мистецтв України,

кандидат мистецтвознавства

Ярослав Грушецький

 

1 чарівна скрипочка      2 Чарівна скрипочка

“Чарівна скрипочка” Я. Грушецького, Черкаський академічний театр ляльок Черкаської обласної ради.

3 Маленький принц

“Маленький принц” за А. де-Сент Екзюпері, Запорізький обласний театр ляльок.

4 Язиката хвеська

“Язиката Хвеська” за українською народною казкою, Житомирський академічний обласний театр ляльок, ліворуч - актор Р. Прокопчук з лялькою Економа. 

5 казка зустрічей і розставань

“Казка зустрічей і розставань” Г. Махмудова, Дніпровський міський театр ляльок.

 

 

0
0
0
s2sdefault

Розміщення інформації на сайті UNIMA-УКРАЇНА

Для розміщення Вашої інформації (текст та/або медіа-матеріали) на сайті UNIMA-Україна надішліть її на електронну адресу unima.ua@gmail.com з поміткою "новина", "публікація", "вакансія", "резюме", "фестивалі" або "театри України".

Ми обов'язково розмістимо інформацію у відповідному розділі.